Як я автостопом «На Москву!» їздив
17.05.2015
Поїздку до Мінська на травневі свята я замислював уже давно, та ближче до подорожі вирішив додати до маршруту столицю Росії. Як і всі мої попередні мандрівки, ця була не достатньо продуманою, із моїм зухвалим ставленням до житла та відсутності чіткого маршруту. І ось, домовившись про житло тільки в Гомелі, я вирушив у далеку дорогу. Ранок 30-го квітня. Зібрав свій звичайнісінький рюкзак і вирушив за межі Києва. Дібрався до державної межі за 7 годин, але тут у мене виникли проблеми з прикордонниками. Коли я підійшов до кабінки, люди, які стояли переді мною, повідомили, що вже чотирьох автостоперів повернули назад. Тоді я зрозумів, що зараз буде «весело». Спочатку тебе особисто розпитує перший прикордонник, що видає міграційну карту, потім інший ‒ що її приймає. Після цього відправляють на додатковий огляд багажу, однак, нічого не знайшовши, викликають керівництво. Воно з’являється лише за півгодини. Мене запитують: «Що? Куди? Навіщо?». Згодом найстарший по рангу занотовує це все на аркуші паперу, хоча відповіді на всі питання є в міграційній карті, яку я вже давно заповнив. Через півтори години допитувань я таки перетнув кордон, а згодом опинився в Гомелі. Уже зранку вирушив до Мінська. Автостоп у Білорусі дуже сподобався, адже менш ніж за 4 години я подолав 300 кілометрів. Діcтавшись до міста, розпочав пошук житла своєрідним способом, який практикував ще в Кишеневі: пишу на картонній табличці «NEED A COUCHSURFING» та йду гуляти по центру міста (у Молдові вже через 10 хвилин я домовився за житло з одним німцем). Але в Білорусі інакше: я собі гуляю, а люди проходять повз мене з розгубленими обличчями, не розуміючи, чого від них хочу. Та біля центральної площі я зустрівся поглядом із двома ОМОН’івцями, що стояли навпроти мене і люб’язно вирушили назустріч. Підійшли, не представившись, запитали, що в мене написано на картонці. Пояснив, що це назва сайту, де люди домовляються про те, щоб хтось комусь показав місто (бо якби сказав, що шукаю нічліг, то вони мені відразу б його надали – у відділку). Погрожували забрати у відділок «за привличение к себе внимания общества», перевірили документи та рюкзак, але відпустили зі словами: «Еще раз увидим ‒ заберем». По рації ОМОН’івці повідомили, що по Мінську ходить студент-українець, який рекламує свій сайт. Я посміхнувся та задумався, адже було б непогано, якщо б Couchsurfing був моїм сайтом. Все-таки заховавши табличку, я знайшов хост звичайним способом ‒ за допомогою сайту. Розповівши цю історію дівчині, в якої зупинився, у відповідь почув: «Не, ну ты тоже молодец, с табличкой по центру Минска ходить». Уже в Мінську прочитав, що для того, щоб потрапити українцю в Росію, треба мати офіційне запрошення, медичне страхування та наявність двох із половиною тисяч гривень на рахунку. Із переліченого в мене було тільки останнє. Після трьох днів прогулянок по Мінську, вирушив до Москви. Майже після години очікування на трасі, мені зупинився чоловік, який саме їхав до столиці Росії! Я розповів йому, що хвилююся про перетин кордону, але він відповів, що як такого між Білоруссю і Росією немає, там перевіряють тільки вантажівки. Тож через три години ми без проблем перетнули кордон. Я почав шукати житло, користуючись супершвидким російським Інтернетом, що надав мені водій. Увечері отримав повідомлення про наявність вільного ліжка в одній із московських квартир, тому о 22:00 я опинився там. Прокинувшись зранку, зрозумів, що в мене на один день більше на Москву, ніж я планував, тож після двох годин вагань, вирішив їхати в Санкт-Петербург. Дізнавшись у своїх каучерів, як дібратися до траси на Петербург, яка відносно близько знаходилась від їхнього житла (що, напевно, й стало для мене рішучим фактором), я вирушив до траси. Автостоп у Росії не гірший, ніж у Білорусі. Однією машиною, щоправда, мені не пощастило доїхати до культурної столиці, але більше 20 хвилин на узбіччі я не стояв. О 00:35 я вже був у Петербурзі. Так як писав на «Кауч» зранку, і в дорозі не мав змоги перевірити, чи погодився хтось, перевірив повідомлення в цей час та знайшов потрібне: «Привет, приезджай». Я швидко зателефонував на вказаний номер, але ніхто не відповів. Подивившись на годинник, зрозумів, що люди вже, напевно, сплять, однак нічого розумнішого, ніж надзвонювати їм, я не придумав. Із шостої спроби чоловік підняв слухавку, і ми про все з ним домовилися. Санкт-Петербург ‒ напевно, найкрасивіше місто, в якому я побував за все своє життя. Після одноденних оглядин, відвідин майже всіх можливих культурних пам'яток, знайомств із місцевими та релаксу біля Неви, вирушив назад до Москви. У дорозі сів до водія, син якого воює на кордоні з Україною. Це знайомство дійсно могло для мене сумно закінчитися, так як людиною він був дуже проросійсько налаштованою, постійно розповідав, які ми,українці, фашисти та нелюди, розказав, як убили друга його сина на кордоні. У доповнення ще ненавидів людей, які їздять автостопом (незрозуміло тоді, навіщо він мене підібрав). О 21:30 я вже був у Москві. Повернувся до тих самих людей, утім, вони повідомили, що завтра до них приїздить сестра, тож мені потрібно буде звільнити кімнату. Хоча сказали, що коли вже зовсім будуть труднощі з каучем, то можна повернутися. У результаті першу ніч я катався по кільцевій на цілодобовому автобусі, розглядаючи нічну Москву, а на наступну ‒ все-таки знайшов хост. Насамкінець своєї розповіді хочу додати кілька тез про Москву та Росію загалом: - хоч майже всі обожнюють Путіна та підтримують політику Росії, ставлення до українців досить хороше, бували моменти, коли мене жаліли, але я пояснював, що в Києві війни немає, а до армії мене, студента, не заберуть; - Порошенка тут ненавидять майже так само, як в Україні Путіна; - кожен другий ненавидить Америку і все, що пов'язане з нею, вважають, що американці проплатили Євромайдан, а зараз постачають зброю на Схід України; - знайомство з Москвою почалося з пошуків самих москвичів, це було дуже важко: там дійсно купа емігрантів із країн Сходу; - ціни так само, як і в Білорусі, майже вдвічі більші, ніж в Україні, хоча зарплатня втричі вища; - місцеві парки мені здалися більш наповненими молоддю, ніж у нас у Києві; - Інтернет. У кожному вагоні метро безкоштовний Wi-Fi зі швидкістю, що й у мене вдома. Високшвидкісний мобільний Інтернет, яким я користувався в дорозі. До цього нам ще справді дуже далеко; - жодного разу не було натяків від водіїв на гроші, ще й кожен другий чимось пригощав; - особисто мене Москва як місто нічим не вразила, Київ набагато приємніший та красивіший; - місцеві, дізнававшись про те, що я приїхав із України, особливо не дивувалися, так як українців там чимало; - ще в Москві вперше зустрів у «Бургер Кінг» відомий усім лайфхак ‒ про склянку, з якої можна пити скільки хочеш коли чи іншого напою. Отож, їхати зараз до Москви, як на мене, не так вже й страшно, якщо бути ліберальним коректним із водіями та уникати розмов про Україну. Дехто говорив мені, що автостоп у Росії дуже повільний та непопулярний. Щодо популярності, так, із цим там є проблеми, а от повільним я його назвати не можу. 900 км від Москви до Києва я зумів подолати за один день, повернувшись у рідну столицю о другій годині ночі. Немає нічого неможливого, було б тільки ваше бажання. Автор: Богдан Мартовський
Коментарі