Подорож на найбільший острів України

08.12.2014

podorozh-na-najbilshij-ostriv-ukrayni

Одного разу в нас виникла ідея трохи розбавити враження від постійних походів в гори поїздкою на острів Джарилгач. Плани і терміни в нас будуються спонтанно і в останні дні, цей випадок не став унікальним: «Давай поїдем. Коли? Післязавтра! Давай. Чим їхати, питання навіть не ставилось – звісно автостопом. Автостоп – найкращий спосіб зрозуміти місцеве населення. Певні побоювання, чи стереотипи, були, які вони «корєнниє русскіє Новороссії (якщо вірити російським ЗМІ)», повністю спростовані згодом. Отож в передчутті пригод ми рушили в напрямку Києва. Там, попри день кошмарно довгого автостопу, ми (до речі ми – Максим, Мар’ян та Богдан) підібрали свого друга Олеся і повернули до моря!!! Взагалі, в автостопі не потрібно зневірюватись, треба завжди мати певність – якщо довго ніхто не зупиняється, значить ви чекаєте потрібну саме вам і саме зараз, цікаву людину, в якої можете почерпнути щось важливе, от так. Ще день автостопу і ми ночуєм біля в’їзду в Херсон, а також неподалік вертолітної частини, ризикуючи перетворитись в сепаратистських шпигунів. Саме цього дня ми вперше спростували стереотип про переважаюче російське населення на Півдні. На моє необережне питання до водіїв (україномовних і з Первомайська): «Чи багато україномовних проживає в Первомайську?», - на мене подивились як на марсіанина: «Та всі ми українці». Я відчув себе після того жителем якоїсь російської «дєрєвні» з Марсу, і більше не задавав дурних питань. Та і в самому Первомайську люди толерантно ставились до нашої української, хоча більшість все таки російськомовна. А ще в Первомайську до мене з Мар’яном підійшов один не дуже тверезий чоловік, який хотів нагодувати нас, «щоб ви на Западє нє думалі што ми всє тут казли». Хоч і не дуже приємно, але з іншого боку… А наші Богдан і Олесь, ще й заробили 50 гривень попрацювавши автостопкур’єрами))) Зранку нам довелось вперше проїхатись маршруткою до Херсона, а потім до Лазурного. І правильно зробили, тими дорогами ми б автостопом довго добирались. Тут також приємна хоча не така вже і несподіванка: синьо-жовті бігборди, «Лазурне – це Україна» - файно є… А ще тут запахло морем!!! Люди привітні і відкриті. Звісно ж: «Мідії, рапан, пахлава медовая!». Ми зайшли на одне подвір’я набрати води, і зустріли дівчинку з Тернополя, яка там працювала. А ще з новин дізнались про звільнення Слов’янська… Набравши літрів 20 прісної води ми побігли купитись у морі солоної… Пізніше почали шукати переправу на острів. Дядько на човнику запросив по 15грн.  Ми сюди майже безкоштовно доїхали, а тут 50 м. – 15 грн. Наша жаба увімкнула нашу кмітливість, і ми знайшли вихід. Два «бендеровца подошлі к младєнцу» і просто попросили позичити надувний матрац, на що його батько швидко ретирувався разом з матрацом і сином, попри протести і бажання останнього допомогти нам. Але ми все одно знайшли «жертву», поклавши речі на матрац, вплав, ми перебрались на той берег. Скажу одразу -  йти постійно берегом моря не так приємно, як горами, і не дуже зручно, але в тому є свої плюси… Постійний шум моря, захотів – скупався і пішов далі, місцева дика природа, птахи, нудисти… Так нудисти, правда, чим далі на острів тим менше їх було. Класні враження, коли стали на ночівлю: море, вогнище і до обрію по узбережжю не видно людей. Наступний день взагалі був насиченим на події. Ми пройшли 20 км. вузької коси і потрапили на, власне, острів. Спочатку ми дійшли до обителі монаха, про яку нічого не знаходили в неті. Монах дуже балакучий, як виявились наш земляк, всього що він казав не зможу написати. Хочете послухати їдьте на Джарилгач – воно того варте, дивна, але цікава людина.  Він нас нагодував і ще дав банку … червоної ікри!!! Паломники приносять, но він такого не їсть))). Ще в той день ми пізнали дику природу острова – бачили козуль, оленів, дельфінів, купу видів медуз (їхнє нічне світіння це щось). А ще була нічна ловля креветок. Мільйони креветок, яких ми зварили на морській воді бо прісної було шкода. Зранку ми зрозуміли, що опинилися в місці інтенсивного скупчення тюленів… тьфу – туристів: під’їхав ГАЗ-66 завантажений ними. Тверезо оцінивши ситуацію: дорожнє покриття, кількість прісної води і час до відправлення порома – ми швиденько згорнулись в ту вантажівку, разом з дядечком, в якого, до речі, море забрало човник з речами, і він з рюкзачком та 5-літровою пляшкою води, йшов два дні паралельно з нами. Газик доставив нас, через кольорові степи та солончаки Джарилгача, до порту на північній стороні острова, такого собі гавайського селища. Там жіночка з дитиною попросили нас сфотографуватись з нашим українським прапором))) Опісля пором доставив нас на материк до Скадовська. В Скадовську з нами трапилась ще одна знаменальна подія: побачивши наш прапор, із зустрічної машини пролунало «Слава Україні». Після острова ми вирішили заскочити в ще одне унікальне місце – українську пустелю «Олешківські піски». Діставшись туди автостопом, ми потрапили в море піску, з дюнами, брижами, оточене насадженнями сосни. Днем розжарене і безводне місце, вночі дивує шаленою тишею. Після постійного шуму хвиль, ця тиша діяла снодійно. Поки варили їсти, ми встигли поспати. Навіть комарі долітають в серце пустелі лише всередині ночі. Наступного дня ми вийшли з пустелі, в селі Копані, дякуючи Раїсі Іванівній, змили з себе пісок (вона навіть яєчню пропонувала зісмажити). До слова, вразила загосподарованість херсонських сіл. Всі хвалять наше Закарпаття, але там своє Закарпаття, всюди правильні грядочки, перчик, баклажанчики, помідорчики, кавуни, люди працьовиті. Тільки тут людям важче, через відсутність води. В тому ж селі був патріотичний синьо-жовтий Ленін. По дорозі додому ми заскочили в «Бузький Гард». Побачили гранітні скелі та пороги – рай для місцевих рафтерів (і не треба в Карпати їздити). А далі був завжди цікавий, зовсім спокійний автостоп додому. От така от вийшла в нас цікава, пізнавальна і розвінчувальна для стереотипів подорож. Автор: Максим Мисак








Коментарі