Перший досвід та перша любов - Мармароси

16.12.2014

Опинитися в Карпатах я хотів ще, мабуть, років з 15-ти. Але, як завжди воно буває, то одне, то інше — поїздку доводилося відкладати. Та от, реальний шанс побувати в омріяних Карпатах випав тільки зараз, коли одразу збіглося декілька факторів, і я зрозумів — треба рушати. Для першого свого походу обрав Мармароси, а щоб не здавалося мало — вирішив йти в похід сам, в чому й полягала основна фішка походу. Стартував похід в с. Ділове. Тут же знайомлюсь з моїми майбутніми супутниками по походу — Іваном з Херсону та Світою з Франківська. Першим ділом йдемо до прикордонників за дозволом, адже маршрут проходить по державному кордону з Румунією. За село вийшли годині о десятій. Стежка одна, промаркована, тут точно не заблудишся. Наша сьогоднішня ціль — полонина Лисича. Відразу домовляємось, що йдемо незалежно один від одного. У них свій похід, у мене свій. Якщо темп співпада — гутаримо, ні — до зустрічі на полонині на ночівлі) Так воно зрештою й вийшло.

Дійшли до розвилки. За мапою — було дві дороги, одна — вузенька, навпростець вперед, інша - широка, в два рази довша, в обхід. На розвилці саме отаборились двоє парубків. Сказали, що краще йти в обхід. Послухали їх. В подальшому виявилось — даремно. Непомітно якось почалась злива. За годину, на виході до полонини Лисичої наздогнав своїх. З-пів години обирали, де отаборитися — струмків і хороших місць вистачало, то ми дозволили собі трохи покрутити носом та вкоїти кастинг) Зрештою, визначилися, розвели багаття. Ваня навів гречку з тушонкою. Зробили чаю з суміші трав, яку я ще в Яремче придбав для брата. Пастуші песики прийшли до нас на вогник… Піддобрили їх крекерами) Почало сутеніти, а полонину почав вкривати вечірній туман. Трохи просушилися та й полягали спати, набиратися сил. Для першого дня і для першого походу - 17 км це непогано. Прокинувся вранці годині о шостій. Кулєги ще спали. Пішов скупнувся в струмку та поснідав. Поки сушилися пожитки — пішов фотографувати краєвиди. Годині о 10 на горизонті винирнули нові гості — три парубки. Познайомилися, трохи погутарили. Поки Рівненські (а саме звідти були ті парубки) переводили дух а моя солодка парочка протирали очі, я двинув далі, до Попа. До Попа є дві дороги, я обрав ту, що маркована але трохи довша. Почалися незрівнянні краєвиди. На підйомі до самого піку Попа зробив привал. Рівненські хлопаки, які за пів години наздогнали мене - по дорозі втигли назбирати громадних грибів. Хлопці зникли десь у висотах, а я вирішив трохи підкріпитись. Саме тут, на цьому місці прийшла до мене думка, яку я проніс через усю подорож, і яка навіть з часом не втратила своєї актульності. Власне, для мене це й була та істина, заради якої я й пішов у гори. Я помітив, що тільки тут, в горах, можу дозволити своєму мозку цілком вимкнутись і ні про що не думати. Взагалі ні про що. Тут — тиша, абсолютне ніщо. І так вільно на душі... Отак промедитувавши на краю, як тоді здалося, цілого світу, майже до 14-ї години зрозумів, що так діла не буде — треба надолужувати згаяний час. Вже натягнувши заплічник і лаштуючись до підйому помічаю ген-ген на горизонті з іншої сторони виходу на Попа два силуети. Даю їм маячок, кричу щоб йшли до мене — підйом же тут. Вони аргументуючи тим, що великий гак доведеться робити вирішують йти навпростець. Домовились зустрітись на горі. Місцевий мужчина казав, що тут тільки перші десять метрів складно, а далі буде підйом без проблем. Ох ці ж карпатські жартівники! Ну зрештою, вийшов я на гору і переді мною нарешті він — Піп Іван Мармароський. pershij-dosvid-ta-persha-lyubov-marmarosi Провівши на Попі Іванові особливий обряд ініціалізації і пожертвуваши Богам найдорожче, що у нас було - бороду Івана (свою я пошкодував, та й не дарма ж я спочатку в Маняву ходив) вирушаємо далі. Спустившись з гори починаємо рух вздовж Україно-Румунського кордону Через деякий час наздогнали таки наших Рівненських колег. Вони встигли вже тим часом віджати в Румунів песика, якого дружно спочатку прозвали Бармалєєм, потім Сепаратистом, а під кінець і взагалі - Кримом) Піднімаючись на черговий пагорб — натикаюсь на групу людей з 15 осіб на привалі. Це були учні/студенти з Запоріжжя з батьками та викладачами. Всією групою дотягуємо таки до потрібної полонини під аккомпанимент дощу. Хутко ставимо палатки і розпалюємо багаття, швиденько вечеряємо та лягаємо спати. Вранці, вже звично прокинувшись о шостій починаю неспішно збиратись — сьогодні мій останній день. Мій маршрут лежить до селища Богдан, решта ж продовжує свій шлях далі, до Попа Чорногірського. Приємно здивований прощальною запискою від моїх нових друзів. Гори надзвичайно швидко ріднять людей. Тому ідучи — як у Фоера — жахливі гирі на серці. Дорога назад була в цілому легкою і 12 кілометрів я подолав години за 3-4. Перед Богданом в колибі ще й встиг у дітей купити свіжого молока, яке тут же на місці й випив все до останку. Ще година, і я сідаю до автобуса, який заберає мене назад до Рахова, а звідти — додому. Мабуть такими мені й запам'ятаються Мармароси — незвіданним, мовчазним, кремезним вартовим на краю землі з особливою душею.







Коментарі