Автостоп по-китайськи і дивна ніч
25.12.2015
Карта автомобільних доріг, яку ми з таким трудом знайшли у Іллі звичайно ж допомагала в автостопі, але в основному нам, а не китайським водіям. Середньостатистичні місцеві жителі мають по географії в атестаті не вище трійки, тому що, беручи в руки карту навіть не завжди здогадуються яким боком її треба тримати. А зорієнтувавшись по ієрогліфах починають робити пальцем над картою повільні кола діаметром чотириста км в які, на їхню думку, може потрапити містечко де ми знаходимося. Тому бідному Богдану доводиться направляти їх палець спочатку на місце де ми зараз, а потім повільно пересувати його по потрібній дорозі в місто куди ми їдемо.
Після цього водіїв можна умовно розділити на дві групи правильних і неправильних китайців. Правильні водії ствердно хитають головами і або показують куди вони їдуть, або махають руками в дусі "давай сідай поїхали". А на нашу фразу китайською мовою "немає грошей" реагують посмішками.
З іншою категорією все складніше, вони починають довго щось говорити китайською, на що Богдан з посмішкою відповідає "Я не розумію тебе і твою китайську мову". Після цього обличчя водія набуває трохи дурного виду і він починає повторювати все спочатку, потім каже щось інше, і в кінці, дивлячись прямо Богдану в очі водій починає щось писати на листочку. Він повільно-повільно і дуже старанно виводить китайські ієрогліфи, потім підправляє їх і, з почуттям виконаного обов'язку, дає нам подивитися на папірець. Очі водія і все його обличчя сяє так, ніби він щойно зайняв перше місце у всекитайській олімпіаді з каліграфії.
Так практично було встановлено, що якщо ти не починаєш сідати в машину після першої хвилини розмови з водієм, то вам не пощастить. Можна говорити спасибі, махати рукою і йти стопити наступне авто.
Але в цілому, коли знайдеш "правильних бджіл, які роблять правильний мед", то автостоп в Китаї дуже позитивний, кілька разів водії нас запрошували з собою пообідати або просто пригощали чимось в авто, і майже кожен давав з собою по пляшці води.
З першими водіями на нашому шляху ми вечеряли справжню китайську їжу. На величезному блюді в центі столу, серед гострого соусу, темно гірчичного кольору, плаває: широка локшина шириною з мій палець і товщиною міліметра два, гострий зелений стручковий перець, чверті картоплі, шматочки кореня імбиру і малозїдобний шматки курки. Тут присутня куряча голова, лапа з кігтями і шматочки хребта, все це китайці з задоволеними обличчями виловлюють паличками і їдять. Час від часу нам приносять тарілку локшини і висипають горою прямо поверх страви, китайці відразу наполегливо примушували всі разом. Мабуть не треба говорити що страву я ледве могла проковтнути, тому така кількість перцю сконцентрованого в одній тарілці бачила вперше в житті.
У темряві за вікном ресторанчика де ми вечеряли ледь помітно падав сніг, і його двадцятисантиметрові замети залишали нам мало надії на теплу ночівлю в наметі. Ми підбиралися до якогось гірського перевалу, де, за словами наших знайомих китайських водіїв, лежить повно снігу, і наше бажання рухатися далі приводило в жах. У нас склалося враження, що той перевал взагалі ще не розчистили після вчорашнього снігопаду. Порадившись трохи між собою китайці сказали, що ми можемо переночувати тут на горі біля ресторанчика за 50 юанів. Стомлені черепашим пересуванням цієї забутої Богом автотрасою, якої в день ми проїжджали не більше 150 км, а ще снігом, морозом і мокрим наметом, ми погодилися на цю пропозицію.
Кімната в яку нас відвели мала два ліжка з ковдрами і подушками, брудний килим на підлозі з пропаленими від сигарет дірками і купками сміття під ліжками, дві стомлені життям тумбочки, спаплюжений зверху якоюсь липкою рідиною, яка віддалено нагадувала пиво, але слава Богу, з гарячою батареєю, набір з двох пар гумових капців, телевізором і дверями в "санчастину". Хоча правильніше було б назвати її антисанчастью: над діркою в підлозі, що служила туалетом, висів бойлер з якого поплутаними зміями спускалися шланги до душу.
Відігрівшись під душем, ми скористались місцевою білизною і залізли спати в спальник. Але варто було нам погасити світло як пригоди продовжилися. По-перше, у нас постійно голосно стукали зачинені двері, бо протяг, піднімався коли хтось із гостей цих номерів виходив у коридор. Далі опинилася ще одна невеличка деталь - в номерах немає вентиляції, і тому дим від сигарет, які курили в сусідніх покоях галасливі китайці, стелився під дверима через широкі щілини. Може, якби в номері було б вікно, яке можна відкрити, справи були б краще, але дбайливі китайці про таку деталь інтер'єру забули. А потім, наостанок, хтось із китайців закрився в сусідньому номері і не впускав всередину інших мешканців. У результаті в коридорі півгодини стояв страшний шум, серед якого верескливий жіночий голос кликав поліцію. Ніч була ще та, і ми поступово схилялися до думки, що спати в наметі навіть на снігу було б чистіше і спокійніше.
Коментарі